а надвечір темнішає. чуєш, як стогне
вітер,
поки зорі там десь засинають на
підвіконнях,
поки ти, замерзаючи, сонно
вдягаєшь светр і ховаєш наляканий місяць в своїх
долонях. відчуваєш, як дихає місто тобі у
спину,
відчуваєш, яке воно змерзле, сумне,
порожнє,
як і ти. робиш крок, задихаючись,
через силу у кромішню пітьму, де єдиний твій
подорожній - сіроокий туман. просинаються
океани.
ти збираєш зірки, нiби фантики з
подарунків,
а вони на долонях твоїх залишають
шрами, наче опіки від недозволених
поцілунків. відчуваєш, як ніч обіймає тебе за
плечі,
чи як небо вплітає в волосся твоє
сузір'я.
ти колись помічав, як схвильовано
кожен вечір твої мертві моря омивають пусте
подвір'я. ти не знаєш і сам, звідки в тебе ще
стільки віри,
коли світлі надії вмирають тут
кожний ранок,
і чому кожен раз ти спустошений і
безсилий залишався живим, щоб зустріти
новий світанок.